САМОІДЕНТИФІКАЦІЯ ЯК ОСОБИСТІСНИЙ ДИСКУРС У РОМАНІ ІНҐЕБОРҐ БАХМАН «МАЛІНА»

Наукові праці. Випуск 152. Том 164 УДК 821.112.2-312.1.09(436)"19"І. Бахман Мельник Д. М. САМОІДЕНТИФІКАЦІЯ ЯК ОСОБИСТІСНИЙ ДИСКУРС У РОМАНІ ІНҐЕБОРҐ БАХМАН «МАЛІНА» Стаття присвячена проблемі художньої ідентичності у романі австрійської письменниці Інґеборґ Бахман «Маліна». Твір розглядається як процес пошуків не лише особистісної ідентичності «Я»-оповідача, а й як духовний процес, що відбувається у свідомості авторки та відображає її естетичні пошуки. Відтак роман трактується як «духовна» автобіографія письменниці. В дослідженні враховано також і біографічний компонент, простежено зв’язок творчості авторки з її особистим життєвим досвідом. Ключові слова: Інґеборг Бахман, наративна ідентичність, «духовна» автобіографія, художня ідентичність, жіноче письмо. Статья посвящена проблеме художественной идентичности в романе австрийской писательницы Ингеборг Бахман «Малина». Произведение рассматривается как процесс поисков не только личностной идентичности «Я»-рассказчика, но и как духовный процесс, который происходит в сознании автора и отображает ее эстетичные поиски. Следовательно, роман трактуется как «духовная» автобиография писательницы. В исследовании учтен также и биографический компонент, прослежена связь творчества автора с ее личным жизненным опытом. Ключевые слова: Ингеборг Бахман, повествовательная идентичность, «духовная» автобиография, художественная идентичность, женское письмо. The article is devoted to the problem of artistic identity in the novel of Austrian writer Ingeborg Bachmann «Malina». The novel is examined as not only a searching process of personality identity of the first-person-narrator, but also as a spiritual process which takes place in consciousness of author and represents it aesthetical searches. The novel «Malina» is consequently interpreted as a «spiritual» autobiography of authoress. The biographic component is also traced in interaction of Bachmanns creation with her personal biographical experience. Key words: Ingeborg Bachmann, narrative identity, spiritual biography, artistic identity, woman writing. «Маліна» – моя духовна автобіографія...» (І. Бахман) Останнім часом в науці щораз частіше порушується проблема ідентичності, яка виявляє себе у всіх галузях знання. Не чужа вона і літературознавству. І хоч тема ця не нова – відповідь на питання про буття людини у світі, її свідомість шукали філософи ще з часів античності – у ХХ столітті вона набуває особливого значення. Віру в самототожну структуру самости вперше похитнув психоаналіз Зігмунда Фройда (Sigmund Freud, 1856 – 1939), який вплинув не лише на розвиток науки про людину, а й на всю літературу ХХ століття. Саме Фрейд вперше у своїх дослідженнях вживає термін «ідентичність» («Тлумачення сновидінь», 1900). Найрозвиненішу концепцію ідентичності подав його послідовник, американський психоаналітик Ерік Еріксон (Erik Homburger Erikson, 1902 – 1994). Він визначає ідентичність як «суб’єктивне відчуття і об’єктивну рису особистої тотожності та тривалості, які пов’язуються із відчуттям тотожності та тривалості картини світу» [12, с. 16]. Він виділив три аспекти що впливають на відчуття ідентичності: інтегрованість суб’єкта у часі, просторі та суспільстві. Дослідник вважає, що становлення особистісної ідентичності триває усе життя і завершується «з останнім подихом» [12, c. 75] людини. Тож поняття ідентичності відтак дещо суперечливе, позаяк включає в себе як сталу структуру (індивід залишається тотожним собі на кожному етапі розвитку) так і можливість постійної її зміни (індивід інший на кожному новому етапі порівняно із попереднім). У 80-х роках ХХ століття у філософських та соціальних науках спостерігається так званий «наративний поворот», який супроводжувався переконанням, що функціонування різних форм знання можна зрозуміти тільки через розгляд їх наративної, розповідної природи. Саме в наративі французький філософ Поль Рікер (Paul Ricœur, 1913 – 2005) вбачає можливість подолання амбівалентності поняття ідентичності (сталості і зміни) і вводить в науковий обіг поняття наративної ідентичності, тобто такої, до якої суб’єкт здатен дійти через розповідну діяльність: «Справжня природа наративної ідентичності розкривається лише у діалектиці самості та тотожності. В цьому сенсі згадувана 66 «Філологія. Літературознавство» діалектика є основним внеском наративної ідентичності у формування «Я» [4, с. 171]. Філософ має на увазі не лише розповідання власної біографії, а й будь-якого фікційного тексту. Я – сам, вважає П. Рікер, шукає свою ідентичність у різних наративах впродовж цілого життя. Європейська культура – адроцентрична, тому створені впродовж багатьох століть наративи є також переважно чоловічими. Тож пошуки жінки себе самої в такому просторі наражалося на небезпеку фальшування власної особистості через прагнення відповідати створеним образам-кліше. Тому необхідною передумовою для віднайдення особистісної ідентичності жінки (не йдеться, власне, ні про ґендерну чи жіночу ідентичність, а саме особистісну) є література, створена жінками та про жінок, яку російська дослідниця Воротнікова окреслює як ґіноцентричну. Для австрійської письменниці Інґеборґ Бахман (Ingeborg Bachmann, 1926–1973) творчість нерозривно пов’язана із ідентичністю, з існуванням у світі. Це її єдиний засіб самоствердження та єдиний шлях до самої себе: «Я існую лише тоді, коли пишу, я ніщо, коли не пишу, я сама собі здаюся чужинкою, відступницею, якщо не пишу. Але коли я пишу, Ви не побачите мене ... Це дивний особливий спосіб існування, асоціально, самотньо, проклято, є у тому щось прокляте, і лише опубліковані твори, книги, стають соціальними, з якими можна щось асоціювати, які знаходять шлях до Тебе, із віднайденою реальністю, яку шукали безнадійно» [7, c. 294-295]. І хоч покликання письменниці асоціюється із покаранням (асоціально, проклято), втрата можливості творити рівносильна смерті, відмові від власної екзистенції. Починаючи з ранніх творів і завершуючи промовою на врученні премії Антона Вільдганса, письменниця наголошує на тісному зв’язку своєї творчості з власним досвідом. Правдивість та автентичність стають центральними поняттями її письменницької самототожності. Лише закорінене у власному досвіді має право бути відображеним у художньому творі. «Інґеборґ Бахман, свідома тієї традиції, в якій вона знаходилася, того кола проблем, з якого вона черпала ідеї і з яким була пов’язана, настільки правдиво, докорінно і на власний спосіб потрапила під вплив свого досвіду, що в читача не може виникнути враження уже баченого. Вона не грається із зневірою, із загрозою і станами божевілля: Вона сама зневірена, вона сама в небезпеці, у божевіллі і справді бажає лише, щоб її порятували від цього», – характеризує творчість Бахман німецька письменниця Кріста Вольф [13, с. 97]. Бахман не пише про себе, вона виписує себе, розповідає себе, вивертає назовні власну душу, свідомість, перетворюючи її на місце подій. Роман «Маліна», якому й присвячена дана розвідка, – єдиний завершений роман із циклу «Види смерті». За задумом автор (...truncated)