Justice as a Principle of Law: Key Aspects

ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОЇ АКСІОЛОГІЇ СПРАВЕДЛИВІСТЬ ЯК ПРИНЦИП ПРАВА: ОСНОВНІ АСПЕКТИ С. ПОГРЕБНЯК доктор юридичних наук, професор кафедри теорії держави і права (Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого) С праведливість від Античності до сьогодення розглядається як провідна ідея, обов’язковий елемент права1. Вона є вирішальною у визначенні права як регулятора суспільних відносин, одним із його загальнолюдських вимірів. Вона найбільш яскраво виражає дух права, забезпечує його змістовну легітимацію, визначає розуміння «правильного» і «неправильного», є дороговказом при встановленні межі між дозволеним і недозволеним у суспільних відносинах. Тому справедливість слід визнавати основоположним принципом права. З’ясування того, як ідея справедливості втілюється у праві, доцільно проводити через дослідження питання про імплементацію у правову реальність окремих аспектів справедливості. Об’єктивна і суб’єктивна справедливість 1. Об’єктивна, або інституційна, справедливість є реалізацією ідеї справедливості в певних соціальних інститутах (економіці, освіті, сім’ї тощо). У випадку реалізації ідеї об’єктивної (інституційної) справедливості в таких соціальних інститутах, як право і держава, об’єктивна справедливість набуває характеру політичної [2, с. 41]. Інституційну справедливість досить часто іменують соціальною. Слід зазначити, що в сучасній науці ведуться дискусії з приводу визначення змісту цього поняття. Так, сьогодні соціальну справедливість розглядають у кількох значеннях. 1 Невипадково, за поширеною версією термін «ius» (право) походить від «iustitia» (правосуддя, справедливість). Як зазначається в Титулі І Дигестів Юстиніана, «беручись до вивчення права, слід насамперед поцікавитися, звідки виникло слово “право”». На думку Ульпіана, право дістало свою назву від справедливості (est [ius] autem a iustitia appellatum), оскільки, за чудовим визначенням Цельса, «право є мистецтвом про добре і справедливе» (ius est ars boni et aequi) [1, с. 82–83]. © С. Погребняк, 2015 Філософія права і загальна теорія права № 1–2/2015 257 С. Погребняк У широкому (неспеціальному) значенні прикметник «соціальний» лише вказує на те, що мова йде про щось громадське. Тому соціальною можна вважати або справедливість, що стосується основної структури суспільства (саме так розумів соціальну справедливість Дж. Ролз [3, с. 31]), або взагалі будь-яку справедливість, що реалізується в суспільних інституціях та практиках. У християнській соціальній етиці соціальна справедливість пов’язується зі спільним благом суспільства і здійсненням влади, розглядається як засіб, що дозволяє об’єднанням і окремим особам отримувати те, на що вони мають право (ч. ІІІ, розд. І, гл. 2, п. 401 Компендіуму Катехізису Католицької церкви [4, с. 130]). У вузькому (спеціальному) значенні соціальна справедливість має справу з так званим «соціальним питанням» (безробіттям, соціальним захистом, бідністю тощо) [2, с. 125–126, 128] або стосується проблеми соціально-економічного розподілу [5]. У цьому спеціальному значенні вона асоціюється із соціальною державою, що має забезпечити кожному існування, гідне людини. На нашу думку, термін «соціальна справедливість» доцільно використовувати у вузькому значенні (оскільки у разі широкого розуміння будь-яка справедливість може бути визначена як соціальна). Вважаємо, що проблема соціальної справедливості може бути зведена до вирішення другого питання в теорії Дж. Ролза — визначення змісту принципу диференціації [3, с. 414], тобто до проблеми вирішення (упорядкування) соціальних й економічних нерівностей. 2. Суб’єктивна, або особиста, справедливість означає добропорядність людини, яка добровільно й постійно виконує вимоги інституційної справедливості [2, с. 41]; це склад мислення, що спрямований на досягнення об’єктивної справедливості [6, с. 42]. Справедлива особа у своїх діях керується ідеями об’єктивної (інституційної) справедливості навіть тоді, коли позитивне право має прогалини, суперечності та інші недоліки або залишає той чи інший момент на власний розсуд суб’єкта права. На думку О. Гьофе, вимоги особистої справедливості як моральної чесноти влучно охоплюються відомою формулою Ульпіана щодо трьох основних приписів права: honeste vivere, alterum non laedere, suum cuique tribuere — чесно жити, не завдавати шкоди іншому, віддавати кожному належне (Дигести, 1.1.10.1) [2, с. 71]. Зрозуміло, що суспільство зацікавлене в особистій справедливості як приватної, так і посадової особи. Особиста справедливість громадян, поза всяким сумнівом, підтримує ефективне функціонування правової системи, заважає перетворенню правопорядку на безправ’я. Проте більш принциповим є додержання вимоги особистої справедливості з боку «адміністраторів» правової системи. Як підкреслював Ф. Бекон, один несправедливий вирок спричиняє більше біди, ніж багато злочинів, скоєних приватними особами; останні шкодять лише струмкам, тоді як несправедливий суддя псує саме джерело [7, с. 473]. Р. Ієринг наголошував, що жодна несправедливість, яку вимушена перенести людина, якою б тяжкою вона не була, не може зрівнятися з тією, яку здійснює поставлена Богом влада, коли вона сама порушує право. На його думку, «вбивство юстиції» є справжнім смертним гріхом права. Охоронець і вартовий закону перетворюється в його вбивцю: це — лікар, який отруює хворого, піклувальник, який душить того, ким опікується [8, с. 63–64]. За слушним зауваженням В. Речицького, несправедливість, вчинена від імені права, збуджує людей значно сильніше, ніж несправедливість, вчи258 Філософія права і загальна теорія права № 1–2/2015 СПРАВЕДЛИВІСТЬ ЯК ПРИНЦИП ПРАВА: ОСНОВНІ АСПЕКТИ нена від імені окремої особи. Саме звідси ця майже нелюдська вимогливість до тих, хто застосовує право, — суддів, сенаторів, президентів [9, с. 11]. Загальна й індивідуальна справедливість Подібне розрізнення бере свій початок ще у Арістотеля, який розрізняв загальну справедливість (justitia universalis) і спеціальну (окрему) справедливість (justitia particularis) (з цього приводу див.: [10, с. 87–91]). У літературі існують два пояснення цього арістотелівського розрізнення. Відповідно до першого пояснення відмінність полягає в рівні нормативної конкретизації: загальна справедливість як етико-філософська категорія відповідає на питання про призначення і сенс спільного, об’єднаного, соціально упорядкованого існування в суспільстві та державі, тоді як спеціальна (окрема) справедливість є етико-юридичною категорією, морально санкціонованою співмірністю в розподілі благ і їх взаємному обміні й відплаті за прояв суб’єктами тих чи інших рис у суспільстві [11, с. 391–392]. Відповідно до другого пояснення розрізнення відбувається не лише за рівнем нормативної конкретизації, а й за ступенем аксіологічної загальності. Якщо загальна справедливість є повною чеснотою, яка об’єднує в собі всі ціннісні засади соціального життя і розглядається як своєрідний еквівалент поняття «суспільне благо», то спеціальна (окрема) справедливість ототожнюється з чесністю і являє собою вже не (...truncated)