Institutional and organizational dimensions of legitimacy of public power

УДК 342.5 ІНСТИТУЦІЙНИЙ ТА ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ ВИМІРИ ЛЕГІТИМНОСТІ ПУБЛІЧНОЇ ВЛАДИ Яковлева Л. І., докторант кафедри регіональної політики та публічного адміністрування Одеського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України У статті досліджуються інституційний та організаційний виміри легітимності публічної влади. У контексті веберіанської традиції розуміння легітимності порядку визначено, що забезпечення легітимності окремих політичних акторів – індивідів та організацій – неможливе без легітимності конвенціонального та правового порядку. Зазначено, що для забезпечення легітимності публічної влади вкрай важливим стає не тільки розрізнення інститутів та організацій, а й відмова від зведення усього організаційного різноманіття «держави» до єдиного актора. Акцентовано, що демократичні правила політичної гри мають не просто декларуватись окремими політичними гравцями, а й бути визнані більшістю громадян як на рівні переконань, так і реалізовуватись на рівнях повсякденного життя та політичної активності. Це означає, що суспільна конвенція щодо впровадження демократичних інститутів має стати легітимною для усіх соціальних дій та соціальних відношень. Використовуючи веберіанську категорію «октроїрування», продемонстровано інший легітимний шлях встановлення нового порядку для поставторитарних режимів. Відзначено, що штучно встановлені інститути (правила гри, які діють у суспільствах консолідованої демократії) часто не є ефективними на пострадянському просторі та не завжди сприяють легітимності влади. При цьому «конституціоналізація» політичного процесу, навіть якщо вона відбувається шляхом голосування у парламенті або приймається на референдумі, не забезпечує встановлення автоматичної демократії та легітимності публічної влади. Виходячи із розмежування інститутів та організацій (Д. Норт), відзначено недоліки як електоральної демократії, так і октроїрування правового порядку з погляду теорії легітимності. Визначено, що одним із головних завдань для пострадянських суспільств виступає встановлення легітимності демократичного порядку, без забезпечення якого неможливе завершення переходу від електоральної до консолідованої демократії. Обґрунтовано необхідність одночасних інституційних та організаційних політичних трансформацій для забезпечення легітимності соціального порядку та публічної влади в умовах демократизації в Україні. Ключові слова: легітимність публічної влади, соціальний порядок, інституційний вимір легітимності, організаційний вимір легітимності, електоральна демократія, октроїрування. Постановка проблеми. Сучасні демократичні політичні режими функціонують не лише на основі електоральної конкуренції та змагальності політичних акторів. Консолідована демократія передбачає загальну згоду щодо сутності суспільного блага та шляхів його досягнення. Легітимність соціального порядку та правил політичної гри у десакралізованому світі базується на консенсусі щодо ролі держави, права, громадянського суспільства у забезпеченні соціальної справедливості в умовах ринкових відносин. Демократична легітимність потребує не лише вільних та регулярних виборів, її фундамент – це концепція соціально та політично активного, раціонального індивіда, джерела якої сягають поняття Аристотеля “Homo Politicus” [1]. Г. Арендт вважала це поняття одним із центральних для демократії. На думку українського дослідника В. Штерна, «справжнє покликання людини в тому, щоб бути суб’єктом політичної творчості, а не невпинної гонитви за багатством. Сучасній людині потрібно і на рівні теоретичної рефлексії, і на рівні активної політико-практичної діяльності прагнути до створення такого модусу існування, який би з необхідністю гарантував людську гідність. Політика повинна бути творчою стихією, простором, у якому відбувається активний пошук людиною самої себе у співвіднесенні себе з іншими <…> «політика» походить від слова «поліс», яке означало вищу форму взаємодії людей у Стародавній Греції» [19, с. 40]. ВІСНИК НТУУ «КПІ». Політологія. Соціологія. Право. Випуск 3 (43) 2019 207 Продовженням цієї концепції та водночас одним із джерел західноєвропейської демократії вважається відомий вислів Лютера: «Людина не потребує посередників для спілкування з Богом», який Т. Манн інтерпретував як основу«...європейської демократії, бо теза Кожен сам собі священик – це і є демократія» [15]. У цьому історичному контексті становлення демократичної легітимності на особливу увагу заслуговує заява, яка прозвучала під час інавгураційної промови В. Зеленського: «… кожен з нас Президент. Не 73 відсотки, які за мене голосували, а всі 100 відсотків українців. Кожен з нас поклав руку на Конституцію і кожен з нас присягнув на вірність Україні. Ось що я маю на увазі, коли кажу, що кожен з нас – Президент. Відсьогодні кожен з нас несе відповідальність за країну… Кожен з нас на своєму місці зможе зробити все для розквіту України» [9]. Вирішення проблеми легітимності публічної влади, яка постає в усіх без винятку перехідних країнах пострадянського типу, потребує не лише регулярних виборів. Також необхідними вимогами є підвищення ефективності комунікації між владою та громадянами, «відкритості» публічної влади, чутливості та рефлективності з боку представників органів державної влади та місцевого самоврядування до суспільних проблем. До цього слід обов’язково додати створення нових держаних, політичних та громадських організацій й встановлення демократичних інститутів – правил гри щодо досягнення суспільного блага. Консенсус відносно суспільного блага у процесі вироблення та реалізації публічної політики відкриває можливості для забезпечення легітимності публічної влади через підтримку більшістю громадян, обмежує егоїстичні та корпоративні інтереси. Коли уряд втрачає підтримку, включаються механізми електоральної демократії: відбуваються вибори, які легітимізують обраних політичних акторів та представників публічної влади. Специфіка демократизації «посттоталітарних», або «постленінських» [11], режимів полягає у необхідності одночасної зміни як «правил гри» (інституційний вимір), так і трансформацій органів влади, розвитку громадянського суспільства (організаційний вимір). Усе вищенаведене актуалізує дослідження інституційного та організаційного вимірів легітимності публічної влади. Аналіз останніх досліджень та публікацій. Легітимність, починаючи з досліджень М. Вебера, постає в якості одного із ключових понять політичної науки та феноменів політичної практики. У подальшому, спираючись на веберіанську концепцію легітимності, визначенню особливостей інституційного та організаційного вимірів легітимності публічної влади було присвячено роботи таких зарубіжних авторів, як А. Стічкомб, Д. Норт, О. Гьофе, М. Калдор, П. Андерсон, В. Парсонс, П. Маїр, Дж. Малган, та інших. У роботах Н. Лумана «Влада» [12], Ю. Габермаса «До реконструкції історичного матеріалізму» [6] основну увагу приділено комунікативному виміру легітимності публічної влади, а у праці П. Бергера та Т. Лукмана «Соціал (...truncated)