The mechanisms of symbolization in the design of political reality

УДК 32: 165.212 МЕХАНІЗМИ СИМВОЛІЗАЦІЇ В КОНСТРУЮВАННІ ПОЛІТИЧНОЇ РЕАЛЬНОСТІ Дебенко І.Б. аспірант кафедри теорії та історії політичної науки Львівського національного університету імені Івана Франка Здійснено спробу аналізу дискурсивізації, міфологізації, театралізації, ритуалізації та карнавалізації як характерних механізмів символізації політики та їхнього впливу на перебіг політичного процесу й політичну реальність загалом. Предпринята попытка анализа дискурсивизации, мифологизации, театрализации, ритуализации и карнавализации как характерных механизмов символизации политики и их влияния на ход политического процесса и политической реальности в целом. An attempt is made to analyze the processes of discoursing, mythologizing, dramatization, ritualization and carnivalization as specific mechanisms of symbolization of politics and their influence on the political process and political reality in general. Ключові слова: символізація політики, політична реальність, дискурсивізація, театралізація, ритуалізація, карнавалізація, віртуалізація. Процес символізації та досягнення визначених цілей політичними акторами в процесі функціонування й цілеспрямованої політичної діяльності стає можливим внаслідок специфічних механізмів, посередництвом яких політичні інституції, їхні складові, суб’єкти політико-владних відносин, політичний порядок загалом набувають характерного символічного значення й продукуються в процесі соціальної взаємодії. Саме з їхньою допомогою і відбувається конструювання, поширюються та закріплюються в суспільній свідомості необхідні смисли, образи та ідеї, що стають основою й визначають політичну реальність, обумовлюючи політичну практику, забезпечуючи стабільність чи, навпаки, детермінуючи глибинні зміни в структурі політичної системи. У контексті символізації політики та її впливу на політичну реальність доцільно розглядати весь комплекс узаємопов’язаних механізмів. Виокремлення основних з них, аналіз та виявлення особливостей впливу в призмі символізації політики на політичний процес та його перебіг, власне, і становить основну мету пропонованої статті. Різноманітні аспекти досліджуваної теми по-різному були проаналізовані низкою і зарубіжних, і вітчизняних науковців. З-поміж них виокремимо Гі Дебора, П. Віріліо, К. Вульфа, М. Рольфа, О. Гончарика, О. Русакову та В. Русакова, А. Цуладзе, О. Михайлюка й інших, теоретичні напрацювання котрих переважно й складають основу нашого дослідження. У контексті механізмів символізації політики варто зупинитись передусім на дискурсивізації політичного простору, вплив якої характерно простежується під час аналізу політичних текстів. Окрім того, в сучасних реаліях через глобалізацію інформаційної сфери й усезростаюче домінування засобів масової комунікації дискурсивізація політичного простору набуває тотального характеру. Є. Кожем’якін у зв’язку з цим вочевидь небезпідставно розглядає медіадискурс, інтерпретуючи його як тематично сфокусовану, соціокультурно обумовлену комунікативнокогнітивну та предметно-мисленнєву діяльність у мас-медійному просторі. Причому дослідник акцентує безпосередньо на способі трансляції знань та смислів суб’єктами масової комунікації [9, 73–74]. У традиційному розумінні дискурс можна розглядати невід’ємною складовою частиною соціальної діяльності в межах існуючої соціальної практики, що виражається у визначених репрезентаціях, характерно впливаючи на спосіб мислення й ідентичність реципієнта. У контексті цього, на думку Н. Філліпса та С. Харді, соціальна реальність продукується й стає реальною у межах дискурсів, а соціальна взаємодія не може бути до кінця зрозумілою без посилання на дискурси, в котрих формулюються їхні значення [30]. Інакше кажучи, дискурс, і політичний також, становить основу кожної осмисленої дії актора і втілюється у численних політичних практиках, постаючи водночас і результатом, і інструментом конструювання політичної реальності. Суть такої комунікації полягає в побудові у когнітивній системі реципієнта концептуальних конструкцій, «моделей світу», які у визначений спосіб співвідносяться з «моделями світу» мовця, але необов’язково повністю дублюють їх [25, 7], залишаючи можливість реципієнтові самому «дописати» текст і «добудувати» його значення [9, 76]. Реалізуючись за допомогою мовлення, що постає як універсальна матриці, і постулюючись посередництвом тексту, котрий є матеріальним втіленням дискурсу, сам дискурс залежно від обставин і цілей політичних акторів може набувати найрізноманітніших форм – від власне письмових текстів та усного мовлення до різних зображень і символів. Одночасно дискурс не може функціонувати поза контекстом і бути зрозумілим без з’ясування контексту. Він завжди пов'язаним з іншими, раніше зробленими дискурсами, а також з тими, котрі будуть зроблені згодом [28, 277]. Продуктами цього структурування постають закріплені у суспільній свідомості значення слів, образів, нормативні й ціннісні установки, оціночні матриці, міфологеми та стереотипи. Відтак, з позиції комунікативно-когнітивної парадигми, на чому наголошують О. Русакова та В. Русаков, що запропонували цілісне узагальнене розуміння дискурсу, політичний дискурс доцільно трактувати як спосіб означення феноменів реальності, завдяки чому формуються позиції й думки у суспільному комунікативному просторі, на основі чого і здійснюється конкурентна боротьба між різноманітними поглядами й підходами до розуміння політичної дійсності. Дискурси формують і структурують знаково-символічний простір, живуть і функціонують у ньому. Постаючи носіями й засобами поширення політичних ідей, образів, цінностей, інтерпретацій та інших ментальних і віртуальних конструкцій, дискурси конкурують і між собою. Це, зокрема, простежується на прикладі різноманітних, а подекуди й діаметрально протилежних інтерпретацій одних і тих самих процесів політичної реальності, варіативних способів позиціонування, репрезентації та ідентифікації політичних акторів. Унаслідок цього така діяльність достатньо часто набуває яскраво вираженого ігрового характеру, а самий дискурс перетворюється на потужний владний ресурс, за допомогою котрого політичні інституції та суб’єкти владно-політичних відносин легітимізуються у суспільній свідомості або ж, навпаки, критично відхиляються нею як неприйнятні [20, 6–8]. Основними, змістоутворюючими компонентами політичного дискурсу можуть бути різні поняття, політичні концепти, ідеологеми, що у певному світлі зображають, представляють широкому загалу окремі об’єкти чи конкретні суб’єкти, котрі функціонують у межах політичної системи. Не менш вагомим стає цілеспрямоване акцентування, системна ретрансляція у публічний сектор й у розрахунку на визначену аудиторію посередництвом різноманітних методів і технологій відповідних месиджів, їхнє неодноразове повторення та закріплення у сприйнятливій формі. Характерне для дискурсу й використання елементів іронії, численних порівнянь, метафор, епітетів і алегорій. У такий спосіб, спрощуючи сприйняття реальності, продуковані посередництвом дискурсу месиджі набувають (...truncated)