Conceptual Interpretation of the Concept of «Multiculturalism» in the Works of Modern Ukrainian Scientists

Наукові праці. Політологія УДК 316.3:321 Вовк Д. О. КОНЦЕПТУАЛЬНІ ТЛУМАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ «МУЛЬТИКУЛЬТУРАЛІЗМ» У ПРАЦЯХ СУЧАСНИХ УКРАЇНСЬКИХ ВЧЕНИХ У статті представлений аналіз теоретико-концептуальних позицій українських авторів з питання тлумачення змісту поняття «мультикультуралізм». Представлені підходи, класифікації рівнів функціонування поняття, позиції українських авторів стосовно ефективності принципу «мультикультуралізму» в реалізації культурної політики української держави. Ключові слова: мультикультуралізм, політика мультикультуралізму, політичний процес, політична культура. В статье представлен анализ теоретико-концептуальных позиций украинских авторов по вопросу толкования содержания понятия «мультикультурализм». Представлены подходы, классификации уровней функционирования понятия, позиции украинских авторов по отношению к эффективности принципа «мультикультурализма» в реализации культурной политики украинского государства. Ключевые слова: мультикультурализм, политика мультикультурализма, политический процесс, политическая культура. The article presents an analysis of theoretico-conceptual positions of Ukrainian authors on the interpretation of the content of the term «multiculturalism». There are considered the main approaches, classifications of the levels of the concept functioning, the positions of Ukrainian authors in relation to the efficiency of the principle of «multiculturalism» in realization of the cultural policy of the Ukrainian state. Key words: multiculturalism, policy of multiculturalism, political process, political culture. Актуальність. Проблеми сучасного культурнополітичного розвитку країн пов’язані з реалізацією мультикультурної політики. Втім, проблема «мультикультуралізму» як принципу культурної політики, як і сам термін «мультикультуралізм», предметно у наукових дискусіях в Україні не обговорюється. Це пов’язано з переважною увагою політиків та політологів до конституційно-адміністративних питань щодо обсягу повноважень органів влади та форми конституційного устрою. Проблема мультикультуралізму розглядається як другорядна та, навіть, як ускладнюючий чинник в усвідомленні завдань розвитку української національної державності. Між тим, процес глобалізації, посилення потоків міжнародної міграції породжують такі виклики, які потребують відповідей. Влада має запропонувати політику, спрямовану на зменшення ризиків для національної безпеки в цій сфері, на гарантування соціокультурної стабільності. Ступінь наукової розробленості теми. Мультикультуралізм є актуальною темою сучасності, про що свідчать дослідження українських вчених: С. Бондарук, Н. Висоцька, Л. Горбунова, А. Гордієнко, О. Грива, Т. Гриценко, С. Дрожжина, О. Караманов, Т. Кулікова, Я. Лєбєдєва, С. Остапенко, І. Предборська, О. Садикова, Т. Сенюшкіна та ін. Cеред дисертаційних робот присвячених феномену мультикультуралізму або його методологічним аспектам слід назвати дослідження О. Батіщевої, які присвячені проблемі державного управління розвитком національної культури в умовах глобалізації [1]; В. Малімона, який надав аналіз культурній політиці держави як чиннику реформування суспільства [10]; С. Дрожжиної, яка дослідила мультикультуалізм як принцип культурної політики [4]; Т. Кулікової, яка з’ясувала соціально-методологічний аспект мультикультуралізму [6]; Н. Бідасюк, предметом праць якого став аналіз творчості Б. Мухерджі в контексті американського мультикультуралізму [2], О. Куропятніка, який аналізував мультикультуралізм як ідеологію та практику соціальної стабільності поліетнічних суспільств [7] та ін. Втім, існує велика кількість різнотлумачень поняття, його походження, доцільності застосування політики мультикультуралізму. Отже, метою статті є визначення основних концептуальних тлумачень поняття «мультикультуралізм» в працях сучасних українських вчених. Завданнями постають: аналіз українських досліджень, де частиною або предметом дослідження є «мультикультуралізм»; виявлення позицій українських авторів щодо оцінки політичного процесу в країні як такого що «відповідає / не відповідає» принципу мультикультуралізму; встановлення підходів щодо доцільності політики мультикультуралізму в Україні. Мультикультуралізм як науковий концепт оформився в XX ст. і став альтернативою «монокуль-туралізму», 14 Випуск 192. Том 204 який виражав принцип державної політики щодо підтримання єдності національно-культурного простору. Поняття «мультикультуралізм» увійшло до наукового обігу в 1957 р., коли постала проблема охарактеризувати політику формування єдиної нації з різних етнокультурних спільнот у Швейцарії. Але ідея виникла в першій чверті XX ст., коли американець Горацій Коллен в статті «Демократія проти «плавиль-ного казану» виступив з концепцією «культурного плюралізму» [12, c. 160]. Захист демократичних принципів він пов’язував із збереженням етнічної різноманітності американського соціуму. У полі зору автора були лише європейські культурні групи та їх ідентичності. Поза аналізом залишились американські африканці та азіатські меншини. Вибірковий підхід Г. Коллена пояснюється сумнівом щодо можливості асиміляції культурного коду цих груп американським суспільством. У науково-політичному вжитку цей термін укоренився в 1971 р., коли в Канаді уряд П’єра Е. Трюдо прийняв Офіційний акт про мультикультуралізм. Ідеологія і політика мультикультуралізму визнає право кожної національної чи культурної спільності на культурне самовизначення; вживаються заходи щодо збереження національної самосвідомості народів та етнічних спільнот у державі. Така політика зберігає культурне розмаїття, культурний плюралізм: охороняє і розвиває мовні, культурні, релігійні особливості різних народів у межах однієї країні. Законодавчі акти Української РСР кінця 80-х років та незалежної України початку 90-х років вважались найбільш сприятливими для забезпечення прав національних меншин. Зміст преамбули Конституції визначає Український народ як спільноту громадян України усіх національностей. У ст. 11 Основного Закону України виокремлює сприяння держави процесам консолідації та розвитку української нації, а також розвитку етнічної, культурної, мовної, релігійної самобутності корінних народів та національних меншин [5, с. 5]. Закон Української РСР «Про мови в Українській РСР» (1989 р.), Декларація прав національностей України (1991 р.), Закон України «Про національні меншини в Україні» (1992 р.) випередили в часі прийняття Радою Європи провідних міжнародноправових документів у цій сфері правовідносин: Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, Рамкової конвенції про захист національних меншин. Міжнародні зобов’язання України перед Радою Європи спонукали її ратифікувати «Європейську хартію регіональних мов та мов меншин», а проголошений євроінтеграційний курс України орієнтує на необхідність досягнення прогресу в наближенні до Копенгагенських критеріїв для держав-кандидатів (визначених на засіданні Європейської Ради в червні 1993 р.), що включає стабільність інститутів, які гарантують демократію, верховенст (...truncated)