INTEGRITY AS AN IMPORTANT FACTOR IN THE FORMATION OF HUMAN IDENTITY: CONCEPTUAL TRANSFORMATIONS

УДК 17.021.2 doi: https://doi.org/10.21564/2663-5704.63.315202 Висоцька Ольга Євгенівна, доктор філософських наук, професор, завідувач кафедри філософії, Комунальний заклад вищої освіти «Дніпровська академія неперервної освіти» Дніпропетровської обласної ради, м. Дніпро, Україна e-mail: ORCID ID: 0000‑0002‑1265‑7582 ДОБРОЧЕСНІСТЬ ЯК ВАЖЛИВИЙ чинник ФОРМУВАННЯ ІДЕНТИЧНОСТІ ЛЮДИНИ: концептуальні трансформації Розглянуто трансформацію концепту доброчесності в історичній ретроспективі як важливого чинника формування ідентичності людини. Визначено тенденції пов’язувати доброчесність як із суспільними нормами, що впливають на самоідентифікацію людини, так і з внутрішніми переконаннями, що визначають її «довіру до себе» як основу ідеальної моделі самореалізації. Описано зміни у тлумаченні доброчесності від античної концепції самопізнання та етики розуму до постмодерністського ціннісного плюралізму і деконструкції моралі, а також намагання поєднати принципи моральної автономії та суспільної солідарності в метамодернізмі. Ключові слова: доброчесність, ідентичність, цінності, мораль, людина, суспільство, культура. Постановка проблеми. Концепт доброчесності відіграє важливу роль у формуванні ідентичності людини, оскільки він пов’язаний із моральними та етичними стандартами, за якими вона живе і визначає своє місце в суспільному бутті. Доброчесність проявляється не тільки в індивідуальному самовизначенні особистості, але й у способі її взаємодії з іншими, віддзеркалюючи суспільні норми та цінності. Разом із цим можна спостерігати суттєву трансформацію концепту доброчесності в умовах розмивання норм та тенденції до віртуалізації ідентичності в цифровому суспільстві. Тому актуальним є питання визначення концептуальних основ цих змін в історичній ретроспективі, а також характеристик ключових ідей щодо впливу доброчесності на самоідентифікацію людини. Аналіз останніх досліджень та публікацій. Ідентичність у її цінніснозмістовних визначеннях, у тому числі крізь призму доброчесності, розглядалася Ч. Кулі, який у концепції «дзеркальної самості» описав механізм соці© Висоцька О. Є., 2024 25 альної адаптації людини [26]; Р. Бергером і Т. Лукманом, які визначили способи конструювання і реконструювання ідентичності залежно від змін соціальних обставин [24, р. 278]; В. Декомбом, який зосередив увагу на осмисленні сучасного тлумачення ідентичності в умовах ціннісних трансформацій [4]; Е. Макінтайром, який розглядав еволюцію розуміння природи чеснот у філософії, підкреслюючи провідну роль доброчесності у формуванні моральної ідентичності індивіда [9]. Серед українських авторів слід виокремити наукові праці Я. Любивого [8], О. Пономаренко [14], О. Степанової [17], М. Степико [18], Н. Черенеко [20], Ю. Калиновського [21], які досліджували різні аспекти впливу доброчесності на ідентичність людини, а також трансформації самого концепту доброчесності в різні періоди. Одночасно потребує додаткового осмислення процес змін у поглядах на феномен доброчесності, що дозволить сформувати цілісне розуміння еволюції бачення її природи та характеру впливу на ідентичність людини. Метою статті є розкрити характер трансформації концепту доброчесності в історичній ретроспективі як важливого чинника формування ідентичності людини. Виклад основного матеріалу. Доброчесність є базовим елементом багатьох етичних систем. В античній філософії доброчесність розумілась як сукупність знань і вмінь діяти відповідно до певних моральних принципів. Зокрема, Сократ вбачав у ній раціональну основу поведінки людини на основі визначених нею самою переконань, що сприяють досягненню щасливого життя. У цьому сенсі доброчесність виступає мірою піклування людини про себе, своєї душі. Оскільки, як говорив Сократ, «людина не повинна зважати на обставини, вона має коритися тільки власному розумові, який вирішує, що добре, а що ні» [Цит. за: 13, с. 45], він таким чином пов’язував доброчесність із самопізнанням і стверджував, що лише людина, яка пізнала себе, може бути доброчесною. Ця самопізнаність водночас є довірою до власного розуму та здатності пізнати істину. Платон також називав доброчесність найкращим станом людини, що гідна похвалі сама собі в її намаганнях виробити розуміння блага як для себе, так і для суспільства. Так, у відомому діалозі «Протагор» він обговорює ідею, що чеснота – це знання, а люди, які знають благо, автоматично діятимуть відповідно до цього знання, що робить їх відповідальними за свої дії [13, с. 154]. Платон пов’язував доброчесність із роллю розуму та гармонією душі. Він вважав, що доброчесність є основою справедливого суспільства. У своїх роботах він описує чотири основні доброчесності: мудрість, мужність, помірність і справедливість. Вони, на думку Платона, є необхідними для формування ідеальної держави, де кожна особа виконує свою роль відповідно до природних схильностей [12, с. 65]. 26 На відміну від Платона і Сократа, Аристотель переносить акцент на суспільну природу людини, яка лише завдяки прагненню до спільного блага здатна досягати щастя у своєму житті. У «Нікомаховій етиці» він пропонував розглядати доброчесність як середину між двома крайнощами (надмірністю і нестачею), що проявляється через практичну мудрість. Наприклад, мужність є доброчесністю, яка знаходиться між боягузтвом (недостатність) і безрозсудністю (надмірність) [2, с. 117]. При цьому вибір правильної середини між крайнощами можливий лише тоді, коли людина довіряє своїй здатності міркувати та приймати рішення на основі розуму. Тим самим доброчесність можна вважати важливим чинником формування ідентичності особистості. Аристотель також вводить поняття відповідальності через ідею вибору: людина, яка знає, що є добром, і свідомо обирає діяти відповідно до цього знання, є відповідальною за свої дії. Для нього доброчесність була важливою передумовою для створення справедливого суспільства, оскільки люди повинні дбати не лише про своє особисте благо, але й про загальне. Він виділяє два основні різновиди доброчесності: діаноетичні (доброчесності розуму) та, власне, етичні (доброчесності волі та характеру). До перших належать: мудрість, знання, поміркованість. До етичних – мужність, помірність, гідність, щедрість, щирість, справедливість тощо [2, с. 34]. Аристотелівська етика апелює до доброчесності як здатності діяти врівноважено для досягнення щасливого, гармонійного життя. Доброчесність, за Аристотелем, є ключем до досягнення евдемонії – стану щастя і задоволення, який досягається через реалізацію свого потенціалу. У сучасному контексті це можна інтерпретувати як здатність людини діяти згідно з моральними принципами та розвивати такі якості, як чесність, справедливість, мудрість, сміливість. Іншими словами, люди формують свою ідентичність не лише через індивідуальні риси, але й через моральні принципи, яких дотримуються. Доброчесність стає фундаментом самосприйняття, впливаючи на особистісну відповідальність, почуття власної гідності та суспільні ролі. У процесі соціалізації, людина привласнює певні моральні норми, що впливають на те, (...truncated)