The Volhynian mass murders of 1943 in Polish-Ukrainian historical discussions in the 1990s

УДК 94(=162.1)(477.82)»1943»:[070(=162.1)+94:005.745] DOI: 10.18523/2617-3417.2021.4.65-72 Банах Т. І. МАСОВІ ВБИВСТВА 1943 р. НА ВОЛИНІ В ПОЛЬСЬКОУКРАЇНСЬКИХ ІСТОРИЧНИХ ДИСКУСІЯХ 1990-х рр. На основі опублікованих джерел і введених до наукового обігу інтерв’ю з учасниками польськоукраїнського діалогу простежуються виникнення цієї теми в публічному просторі та перші польсько-українські дискусії про масові вбивства польського населення 1943 р., що велися у посткомуністичний період. Стаття фокусується на перших згадках про волинські події на спільних семінарах польських і українських істориків, а також у польських провідних газетах. Особливу увагу звернуто на дискусію на шпальтах часопису «Gazeta Wyborcza» у 1995 р. В українських центральних ЗМІ ця тема залишалася зовсім непомітною. Волинське питання постало в публічному просторі після майже п’ятдесяти років замовчування з ініціативи польських «кресових» і ветеранських середовищ, які репрезентували жертв. У цей період усталилися певні тенденції, які залишалися характерними в наступні роки. У Польщі ці події сприймали як один із найбільш травматичних епізодів національної історії. Тому, очевидно, з ініціативами їх обговорення виступала саме польська сторона. Українці, своєю чергою, були змушені реагувати на ці ініціативи. Ключові слова: Польща, Україна, публічні дискусії, історики. Волинські події 1943 р., які в останні двадцять років спричинили чи не найбільший конфлікт пам’ятей у польсько-українських відносинах, у 1990-х рр. були ще невідомі широкому загалу в обох суспільствах. У комуністичний період це питання, як і чимало інших травматичних подій минулого, замовчувалося в обох країнах. Окремі згадки в історіографії чи публіцистиці були, як правило, мало інформативними1. Ці події залишалися, переважно, у пам’яті родин жертв. Їх публічно обговорювали лише в еміграційних середовищах. Одначе можливості для досліджень не було і потрапляння еміграційних видань до країн соціалістичного табору було обмеженим. У 1990-х – на початку 2000-х рр. ця проблема з ініціативи польських «кресових» і ветеранських середовищ, пов’язаних із Волинню, які репрезентували жертв, ставала все більш помітною спочатку в Польщі, а потім і в Україні. Хід публічних дискусій про трагічні події на Волині 1943 р. та основні інтерпретації цих подій у Польщі і в Україні загалом добре висвітлено в історіографії. Серед праць, які вийшли в останнє десятиріччя і в яких чимало місця присвячено цій проблемі, можна згадати монографії 1 Оксана Каліщук, Волинь’43: історіографічне пізнання і криве дзеркало пам’яті (Львів: Національна академія наук України, Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського; Волинський національний університет імені Лесі Українки, 2020), 41–52. © Банах Т. І., 2021 Володимира В’ятровича2, Оксани Каліщук3, Георгія Касьянова4, Ґжеґожа Мотики5. Одначе дослідники звертають увагу передусім на дискусії, що точилися у 2003 р. і пізніше, коли ця проблема вже стала однією з ключових у польськоукраїнських суперечках про минуле. Натомість появі волинського питання в публічному просторі та першим дискусіям про нього віддано значно менше уваги. Метою цієї статті є проаналізувати виникнення теми «Волині» в публічному просторі та перші дискусії про ці події, які велися між істориками, а також на шпальтах польських провідних газет, зокрема «Gazety Wyborczej». Це дасть змогу краще зрозуміти тенденції до загострення конфлікту пам’ятей та водночас спроби примирення щодо волинських подій у наступні роки. У перші роки після падіння комунізму не існувало колективної пам’яті про волинські події 2 Володимир В’ятрович, Друга польсько-українська війна 1942–1947 (Київ: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2012), 303–323. 3 Оксана Каліщук, Волинь’43; Її ж, Українсько-польське протистояння на Волині та в Східній Галичині у роки Другої світової війни: науковий і суспільний дискурси (Львів: НАН України, Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича, 2013); Її ж, У тіні Волині?: історія vs пам’ять (Львів: НАН України, Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича, 2016). 4 Георгій Касьянов, Past continuous: історична політика 1980-х – 2000-х. Україна та сусіди (Київ: Лаурус, Антропос-Логос-Фільм, 2018), 322–350. 5 Grzegorz Motyka, Cień Kłyma Sawura. Polsko-ukraiński konflikt pamięci (Gdańsk: Wydawnictwo Oskar, 2013); Idem, Wołyń’43. Ludobójcza czystka – fakty, analogie, polityka historyczna (Kraków: Wydawnictwo Literackie, 2016), 199–247. 66 ISSN 2617-3417. Наукові записки НаУКМА. Історичні науки. 2021. Том 4 ані в Польщі, ані в Україні. Ні в радянській Україні, ні в Польській народній республіці (ПНР) на офіційному рівні про них взагалі не говорили. Про волинські події знали безпосередні свідки або ж ті, хто чув про них з їхніх слів. Наприклад, Боґуміла Бердиховська знала про «Волинь» із дитячого віку, бо в будинку її дідів були утікачі з Волині, які потребували допомоги, і це збереглося в родинній пам’яті6. У Польщі існував досить сильний антиукраїнський стереотип «націоналіста-різуна», проте він асоціювався не з Волинню, а з діяльністю Української повстанської армії (УПА) у південно-східних районах сучасної Польщі7. Одначе певна інформація про волинські події поширювалася вже в 1980-х рр. У цей час видавали пропагандивні книги Едварда Пруса, в яких автор безпідставно писав про понад 500 тисяч польських жертв на Волині8. Ця тема з’являлася у пресі, особливо регіональній, на прикордонні з Україною9. До того ж, у північно-західних областях Польщі часто поруч мешкали поляки, виселені з Волині або Галичини, та українці, переселені внаслідок акції «Вісла». Згадки про волинські події виринали у спілкуванні між цими людьми, проте не доходило до якихось конфліктів. Тому принаймні для частини діячів «Солідарності», заангажованих у польсько-український діалог, було зрозуміло, що волинське питання потрібно досліджувати та обговорювати10. До цього закликав, зокрема, Богдан Скарадзінський (псевдонім Казімєж Подляський). У своїй відомій публіцистичній книжці «Білоруси – литовці – українці: наші вороги чи брати?» він писав: «Страшна різанина поляків на Волині і Поділлі.., це справа, без розв’язання якої важко уявити собі злам у польсько-українських стосунках. [...] Ця провина... – злочин народовбивства – спричинилася до того, що поляки бачили і бачать мордуючих українців навіть там, де їх зовсім не було»11. Розповіді про пів мільйона польських жертв на Волині не викликали довіри у тих, хто про це зовсім нічого не знав, і сприймалися просто як антиукраїнська комуністична пропаганда. Оля Гнатюк згадує, що у 1970-ті рр. не вірила, 6 Боґуміла Бердиховська, інтерв’ю (19 червня 2019). Це і наступні інтерв’ю записала я (Т. Б.), вони зберігаються у моєму особистому архіві. 7 Ґжеґож Мотика, інтерв’ю (8 березня 2019). 8 Див., наприклад: Edward Prus, Atamania UPA: tragedia kresów (Warszawa: Instytut wydawniczy związków zawodowych, 1988). 9 Петро Тима, інтерв’ю (17 жовтня 2020). 10 Мирослав Чех, інтерв’ю (18 лютого 2021). 11 Казімєж Подляський, Білору (...truncated)