СУЧАСНА СВІТОВА СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНА КРИЗА: ЧЕРГОВА ПЕРЕМОГА РЕАЛІСТІВ

Наукове життя М. П. Требін, доктор філософських наук, професор, Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого СУЧАСНА СВІТОВА СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНА КРИЗА: ЧЕРГОВА ПЕРЕМОГА РЕАЛІСТІВ Починаючи з давніх часів у світі успішно розвивалися два домінантних концепти теорії міжнародних відносин, які абсолютно по‑різному ставилися до застосування сили в міждержавних відносинах, ролі в них морального чинника [1, c. 60–66]. Продовжуючи розпочату Фукідідом традицію панування сили у відносинах між суверенними політичними одиницями, яка пізніше була представлена в поглядах Н. Макіавеллі, мислителі Нового часу Т. Гоббс, Емер де Ваттель, Г. В. Ф. Гегель, К. фон Клаузевіц та інші надали практично закінченої форми цього напряму теорії міжнародних відносин, який у ХХ ст. дістав назву політичного реалізму. Паралельно з реалістичним підходом розвивається й інший напрям, виникнення якого в Європі пов’язують з філософією стоїків, розвитком християнства, поглядами гуманістів Еразма Роттердамського, Франсіско де Вітторіа, Франсіско Суареса і який отримує свій розвиток у працях голландського юриста Гуго Гроція, представника німецької класичної філософії І. Канта та інших мислителів. У його основі лежить ідея про моральну і політичну єдність людського роду, а також про невід’ємні, природні права людини. Прихильники розглянутої традиції переконані в можливості досягнення вічного миру між людьми – або шляхом правового і морального регулювання міжнародних відносин, або іншими шляхами, пов’язаними із самореалізацією історичної необхідності. Їх ідеї чудові, але реальність значно складніша і сумніша. Війна в Сирії, анексія Автономної Республіки Крим та підтримка незаконних збройних формувань на Донбасі Російською Федерацією, воєнні конфлікти в Афганістані, Іраку, Лівії, Грузії та в інших куточках світу свідчать про те, що ми в черговий раз зіткнулися із соціально-політичною кризою, яка може перетворитися у світову війну з величезними людськими жертвами [2]. І в черговий раз перемогла думка тих вчених, які вважають, що мир заснований на силі сторін, якщо бажаєш жити у мирі – готуйся до війни, підтримуй свої збройні сили в належному стані. Якби серед радників першого і другого президентів України були б люди, які відстоювали точку зору політичного реалізму, наша сучасність могла бути іншою. Провідні теоретики політичного реалізму (Р. Арон, Е. Карр, Г. Моргентау, К. Нібур, Г. Шварценбергер, Ф. Шуман та ін.) [1, c. 96–116] сформулювали його класичні положення: міжнародні відносини являють собою взаємодію 231 Вісник Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого» № 3 (30) 2016 держав, які однорідні за своєю суттю, є унітарними учасниками і які, як люди, егоїстичні у своїх устремліннях; взаємодія держав здійснюється хаотично, адже не існує «наддержавного владного центру». У результаті міжнародні відносини є «анархічними»; прагнення до могутності, зокрема до військової переваги, яка гарантує безпеку держав, – головний мотив їх діяльності; держави насамперед виходять зі своїх інтересів. При цьому вони можуть враховувати моральні міркування, однак жодна з них не володіє правом на визначення того, «що таке добре, а що таке погано». Саме категорія інтересу оберігає від зловживань спекуляціями на моралі; політична реальність відрізняється від економічної реальності: для політики головне влада, для економіки – багатство; у світі міжнародних відносин, де домінує силовий фактор, держави завжди повинні бути у повній готовності нападати і захищатися. Класик політичного реалізму Г. Моргентау сформулював шість фундаментальних принципів політичного реалізму [4, p. 4–15]. Перший принцип пов’язаний з імовірнісним характером політичної діяльності у сфері міжнародних відносин. Політика, як і суспільство в цілому, управляється об’єктивними законами, укоріненими в незмінну і далеко не досконалу природу людини, спроби зміни яких завжди приречені на невдачу; однак можна створити теорію, що більш-менш правильно відображатиме ці закони, яка повинна встановлювати факти й інтерпретувати їх. Під політичним реалізмом Моргентау розумів таку політичну доктрину, яка заснована на врахуванні суперечливих сторін людської природи і визнанні обмежених можливостей для побудови справедливого і морального політичного порядку. Другим принципом є принцип національних інтересів, що розуміються в термінах влади. Концепція національного інтересу дозволяє розглядати міжнародну політику як сферу, відносно незалежну від таких галузей, як економіка, етика, естетика, релігія, етнічні відносини. Моргентау зазначає, що без подібного теоретичного допущення неможливо створити теорію політики. Далі він продовжує, що саме поняття інтересу, що розуміється в термінах влади, дає можливість теоретичного розуміння міжнародних відносин і міжнародної політики. Політичний реалізм позбавляє теорію міжнародних відносин від двох помилок – дослідження мотивів і намірів, що лежать в основі політичних дій, а також вивчення ідеологічних уподобань суб’єктів міжнародних відносин. Точка зору, згідно з якою ключем до розуміння зовнішньої політики є виключно мотиви державного діяча, помилкова. Зовнішню політику не можна розглядати через психологічні феномени. Політичний реалізм визнає значимість політичних ідеалів і моральних принципів, але він вимагає чіткого розмежування між бажаним і можливим: бажаним скрізь і всі часи і можливим у даних конкретних умовах місця і часу. Політичний реалізм також заснований на положенні, що всякі дії з удосконалення суспільства – це 232 Наукове життя різновид ризикової діяльності. Зовнішня політика повинна бути раціональною з погляду своїх моральних принципів і практичних цілей. Третій принцип полягає в тому, що інтерес, який визначається у термінах влади, – об’єктивна, універсально обґрунтована категорія, хоча сам інтерес може змінюватися. Тип інтересу, що визначає політичні дії в конкретний історичний період, залежить від політичного і культурного контексту, у рамках якого формується зовнішня політика. Основним критерієм правильності зовнішньої політики держави політичний реалізм вважає відстоювання ним національних інтересів. У той же час зв’язок між національним інтересом і його носієм – державою – є продуктом історії, тому з часом може зникнути. Четвертий принцип стверджує, що політичний реалізм визнає моральне значення політичної дії. Він також визнає неминучість невідповідності морального імперативу і вимог успішної політики. Неврахування цієї невідповідності могло би внести плутанину в моральні та політичні питання, представивши політику більш моральною, а моральний закон менш суворим, ніж це є насправді. Реалізм стверджує, що універсальні моральні принципи не застосовні до державної діяльності у своєму абстрактному формулюванні і повинні бути пропущені через конкретні обставини місця і часу. Індивід може сказати: «Fiat justitia et pereat mundus» («Нехай гине світ, але торжествує закон»), але держава не має такого права. І індивід, і нація повинні оцінювати політичні дії на основі універсаль (...truncated)