MORAL FOUNDATIONS OF IMAGERY FORMING ACTIVITY

4 ПРОБЛЕМИ ГУМАНІТАРНИХ НАУК. ВИПУСК 33. ФІЛОСОФІЯ УДК159.954 М 74 Віра МОВЧАН МОРАЛЬНІ ЗАСАДИ ОБРАЗНО-ФОРМУЮЧОЇ ДІЯЛЬНОСТІ Искусство наших дней, именуемое модернистическим, заблудилось среди дорог и ушло в беспутство І.О. Ільїн У статті розглядаються об’єктивні умови творення краси у будь-якому виді формуючої діяльності. Простежуються закони відношення суб’єкта творчого процесу до предмета небайдужості як важлива умова результативності наслідків. Утверджується ідея розвитку творчих умінь у образно-формуючій діяльності. Ключові слова: здібності, уміння, інтерес, потреба, талант, творчість. Постановка проблеми. Сучасний світ утратив образ краси як потребу її творення та творчої взаємодії з виразними виявами доцільної будови природних форм, з доцільними людській формуючій діяльності, вищим виявом якої постає художнє формування. Його мета – утвердження життя у властивій йому виразній життєвості в її естетичних вимірах. У сучасній культурі типовою є тенденція ігнорування природної краси, її знецінення, про що яскраво засвідчує деформація, руйнування образу, властивого природним формам, людині, виразній предметності – феноменам, творення образу яких у попередні періоди історії культури було метою формуючої діяльності. Нині процес набуває виражено деструктивного, руйнівного, антиестетичного змісту, часом відверто потворного. © Мовчан Віра, 2014 МОРАЛЬНІ ЗАСАДИ… 5 Утрата зв’язку з красою є свідченням духовного спустошення людини, що на місце утвердження життя в його істинні ставить свавілля, руйнуючи визначені у собі образи природного та людського світу. Формування як деформація образу – вияв суто заперечного ставлення до дійсності – яскраве свідчення зростання соціального відчуження та відчуження людини від природи, що сьогодні трактується передусім як “матеріал” для задоволення практичних потреб. У художньому формуванні на місце доцільної у собі життєвості предмета, що стимулює формуючу потребу, приходить потворне, низьке. Назване явище правомірно визначати як вияв свавілля людини, яка бачить світ лише засобом задоволення власних потреб. Ця закономірність простежується у предметному, художньому формуванні, людських взаєминах, формуванні людиною власного образу – себе як суб’єкта життєвості. Доводиться констатувати, що сучасний світ діяльністю людини зазнає руйнації аж до того, що формування власного образу набуває відверто антиестетичних, позахудожніх форм. У зображеннях утрачається сутнісна визначеність людини інтелект, одухотвореність погляду, граціозність постави, засвідчуючи втрату естетичної визначеності образу. Аналіз останніх досліджень і публікацій засвідчує неабиякий інтерес у сучасних наукових розвідках до проблеми моральних засад образно-формуючої діяльності. До цієї проблеми зверталися В. Куріцин, Г. Мєднікова та ін. Г. Мєднікова, простежуючи тенденції втрати цілісності образу людини у мистецтві ХХ ст. (постмодернізм), пов’язує деформацію в мистецтві авангарду з прагненням “виразити ідею першооснови простору, космогонії, божественного світла, жах у його екзистенційних формах тощо, – те, що принципово невимовне в традиційних словесних і зорових образах…” [3, 15]. Зазначимо, що всі спроби митців постмодерну залишилися на рівні експерименту, не вписавшись у культуру як новий рівень творчого доробку мистецтва пізнання предмета небайдужості та формуванні його ідеального буття у художньому образі. Мета статті – розкрити закономірності об’єктивації духу в матерії художнього формування, згідно з рівнем творчого ставлення до предмета небайдужості, що набуває ідеальної життєвості як досконале втілення ідеї в образі чи, навпаки, руйнація його визначеності. 6 ПРОБЛЕМИ ГУМАНІТАРНИХ НАУК. ВИПУСК 33. ФІЛОСОФІЯ У постцивілізаційну добу в стосунках між людьми відчутно губиться моральність, що у попередні епохи була потребою виживання спільнот. У сучасних умовах, оскільки цей чинник втратив провідну роль у творенні стосунків злагоди, має місце втрата образу іншої людини як предмета небайдужості, а, отже, і потреба збереження неповторності її образу, об’єктивованого в художньо-формуючій творчій діяльності. В історії культурних епох формування образу світу з властивим йому багатством форм і змістових рівнів відображало духовність потреби: увічнити красу природного світу, надавши йому олюдненого образу, красу людських взаємин, ідеал яких уособлювали надприродні сутності (боги), та зберегти людський образ, втіливши його у цілісних, чуттєво сприйманих, художньо довершених творах мистецтва; надати виразної життєвості предметам, явищам навколишнього світу, що уособлюють неповторність образу досконалості. Формуюча потреба набуває в історії культури змістового багатства: по-перше, як об’єктивація явищ і предметів світу, що увічнює їх доцільний у собі образ, виразну життєвість, а, отже, є предметом духовного задоволення. По-друге, у формуючій діяльності розгортаються творчі здібності та уміння особи. Вони набувають багатогранного вияву, свідчачи про багатство духовності зв’язків особистості зі світом, що і спонукає на об’єктивацію предметів небайдужості у художньо-образній мові мистецтва. По-третє, образи краси та творчих умінь завдяки формуючій діяльності постають реальним уособленням гармонії життя: реального й ідеального (у художньому образі), а, отже, джерелом духовного збагачення суб’єкта сприймання: окремої особистості, суспільства і, зрештою, людства. Предмет, що викликав потребу його увічнення в ідеальних художніх формах, також здобуває нове – ідеальне життя, розкриваючи свою цінність для духовного світу суб’єкта формування та суб’єкта сприймання його образу. Отже, світ повниться образами ідеальної життєвості, набуваючи іншого – духовного виміру. Ідеальні образи завжди присутні у просторі людського життя, не зазнаючи руйнування, не втрачаючи своєї сутності, завдяки досконалому способу життєвості, наданої митцем. Розвиток творчо-формуючих умінь особи та здатність небайдужого ставлення до світу набуває все зростаючої актуальності сьогодні саме через те, що людство цивілізаційної доби відчужу- МОРАЛЬНІ ЗАСАДИ… 7 ється від природного світу як джерела життя та від себе як суб’єкта творчої життєвості, при тому, що саме така його визначеність є історичним продуктом. Яскравим виявом втрати інтересу до природного світу у його виразній життєвості та людини як суб’єкта творчості є мистецтво кінця ХІХ – ХХ ст., яке засвідчує втрату людством ціннісних орієнтацій. Як наголошують дослідники, “сучасна людина стала загадкою для себе, не знає, що вона може і чого хоче, а тому приречена на хаотичну і випадкову поведінку” [4, 159]. Отже, проблеми сучасної філософської антропології актуалізуються порівняно з класичною філософією в аспекті з’ясування причин зростаючої втрати спрямованості людства на духовні цінності. У попередні часи домінували уявлення про людину як таку, що “вільно розгортає свої духовні здібності та з цією основоположною настановою несумісні були уявлення про активність, яку скеровує корисність і зовнішня мета. Унаслідок цієї несумісності ідеї вільної духовності і не р (...truncated)