Constitutional Right To Resist

КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО. ЦИВІЛЬНЕ ПРАВО Берченко Г. В. © Берченко Г. В., 2020 Берченко Григорій Валерійович, кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри конституційного права України, Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого, Україна, м. Харків e-mail: ORCID 0000-0002-0365-9009 doi: 10.21564/2414-990x.151.215651 УДК 342.7 Конституційне право на опір Статтю присвячено проблемі конституційного права на опір. Зроблено висновок про те, що право на опір є одним із найдавніших прав, яке почало свою конституціоналізацію із появою перших конституційних документів – Декларації незалежності США 1776 р., Французької декларації прав людини і громадянина 1789 р. і 1793 р. Право на опір пов’язують із захистом конституції в умовах тиранії, а також із реалізацією низки політичних прав, із порушенням закону або ж навіть і без такого порушення, із застосуванням сили або без такого. Осягнення концепції права на опір допомагає зрозуміти зміст установчої влади і певний парадокс: нова конституція може як виникати в результаті реалізації права на повстання, отримуючи нову легітимність, так і згодом захищатися відповідним правом. Ключові слова: право на опір; повстання; революція; права людини; народ. Берченко Г. В., кандидат юридических наук, доцент кафедры конституционного права Украины, Национальный юридический университет имени Ярослава Мудрого, Украина, г. Харьков. e-mail: ; ORCID 0000-0002-0365-9009 Конституционное право на сопротивление Статья посвящена проблеме конституционного права на сопротивление. Сделан вывод о том, что право на сопротивление является одним из древнейших прав, которое начало свою конституционализацию с появлением первых конституционных документов – Декларации независимости США 1776 г., Французской декларации прав человека и гражданина 1789 и 1793. Право на сопротивление связывают с защитой конституции в условиях тирании, а также с реализацией ряда политических прав, с нарушением закона или даже и без такого нарушения, с применением силы или без такового. Постижения концепции права на сопротивление помогает понять содержание учредительной власти и определенный парадокс: новая конституция может как возникать 18 © Берченко Г. В., 2020 Берченко Г. В. Конституційне право на опір в результате реализации права на восстание, получая новую легитимность, так и впоследствии защищаться соответствующим правом. Ключевые слова: право на сопротивление; восстание; революция; права человека; народ. Вступ. Право на опір гнобленню, спротив або ж право на революцію чи повстання є чи не найбільш дискусійним правом людини. Точаться дискусії щодо необхідності його як такого, форм юридичного закріплення, критеріїв правомірності реалізації, а також зв’язку із концепцією установчої влади. Та й навіть визнання суб’єктом права на опір окремої людини часто ставиться під сумнів. Для України це право є надзвичайно актуальним у зв’язку з відсутністю його прямого конституційного закріплення, а також у контексті інтерпретації подій кінця 2004 р. і кінця 2013–початку 2014 рр. Потребують уваги і причини, через які відповідне право не було закріплене в Конституції України. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Право на опір фігурує у працях Г. Гроція (H. Grotius) [1], Е. Ваттеля (E. Vattel’) [2], Д. Ролза (J. Rawlz) [3], Р. Дворкіна (R. Dworkin) [4], Дж. Коен (J. Kohen) і Е. Арато (A. Arato) [5], багатьох інших зарубіжних мислителів, філософів, політологів і юристів. До актуальних вітчизняних досліджень варто віднести дослідження К. О. Павшук (K. O. Pavshuk) [6], О. О. Уварової (O. O. Uvarova) і С. П. Погребняка (S. P. Pohrebniak) [7]. При цьому одним із важливих нез’ясованих аспектів залишається дослідження вітчизняного досвіду конституціоналізації права на опір. Мета статті – з’ясування особливостей конституціоналізації права на опір. Завданнями статті є таке: розкрити історичні витоки права на опір; встановити зміст права на опір у сучасних доктринальних поглядах науковців і конституційному регулюванні; з’ясувати причини незакріплення в чинній Конституції України текстуально в прямій формі права на опір. Виклад основного матеріалу. Почнемо з витоків права на опір. На думку Гуго Гроція, всі за природою мають право протидіяти спричиненню їм насилля. Проте оскільки держава встановлена для забезпечення суспільного спокою, то їй належить певне верховне право над нами і нашими добробутом, бо це необхідно для державних цілей. Тому держава може накласти заборону на це загальне право спротиву заради збереження суспільного миру і державного порядку [1, с. 159]. Виняток – це спротив правителю, що задумав покинути царство або підкорити його комусь іншому [1, с. 171–172]. Емер де Ваттель зазначав, що якщо влада державця обмежена і регулюється основними законами, то виходячи за встановлені межі, державець керує без будь-якого права чи підстави. У цьому разі нація не зобов’язана йому підкорятися, вона може опиратися його несправедливим діям. Порушуючи конституцію держави, державець розриває договір, що зв’язує народ із ним; народ стає вільним в силу опору суверену, якого він вважає узурпатором, що прагне до гноблення народу [2, с. 63]. Водночас варто віддати належне Е. де Ваттелю в його мудрій думці: «Оскільки дуже важко противитися абсолютному монарху і це неможливо ISSN 2414-990X. Problems of legality. 2020. Issue 151 19 КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО. ЦИВІЛЬНЕ ПРАВО зробити без великої смути в державі, без бурхливих і небезпечних рухів, то не слід здійснювати такого спротиву, за винятком випадків, коли бідування доходить до межі, коли краще ризикнути громадянською війною, ніж терпіти далі негаразди. Проте якщо влада державця обмежена, якщо він залежить певною мірою від сенату або парламенту, що представляє націю, то можна знайти засоби опиратися йому, навіть покарати його не піддаючи державу бурхливим потрясінням» [2, с. 66–67]. Початок юридичного закріплення права на повстання в Новий час традиційно пов’язується із Декларацією незалежності США 1776 р. Вона стверджувала, зокрема, що коли довга низка правопорушень і зловживань владою, незмінно спрямована на досягнення тієї мети, виявляє намір підпорядкувати народ абсолютному деспотизму, тоді народ має право та обов’язок повалити такий уряд і встановити нову форму убезпечення народу в майбутньому. Головна передумова Декларації незалежності полягає в тому, що народ має право на повстання, якщо він вирішить, що уряд відмовляє йому від надання законних прав. Довгий список актів тиранії з боку короля був свідченням такої відмови. Тому народ мав право на повалення старого і заснування нового уряду [8, с. 85]. Отже, як зазначає С. П. Головатий, із «закону природи», «природніх прав» людини і «природньої рівності людей», на основі яких було складено текст Декларації, випливає низка інших політико-юридичних принципів, з яких бере свій початок виникнення та функціонування суспільного життя. До них учений відносить, зокрема, такі: принцип самозахисту людини (людей), що випливає з права на повстання, згідно з яким право на повстання – це природній сам (...truncated)