Language as subject of philosophic reflection: specifics and trends

Філософія УДК 81-2:140.8 МОВА ЯК ПРЕДМЕТ ФІЛОСОФСЬКОЇ РЕФЛЕКСІЇ: ОСОБЛИВОСТІ Й ЗАКОНОМІРНОСТІ © Погасій Л. П. Попри те, що «лінгвістичний поворот» і філософія мови канонізовані в статусі напрямку наукових досліджень лише на початку ХХ століття, осмислення мови як соціокультурного та історичного феномена віддзеркалює етап філософської рефлексії, який складає понад два тисячоліття. Людина здавна розмірковувала про сутність, причинно-насліднові зв’язки, функції і зумовленість мови різними факторами. Що стосується безпосередньо філософії мови, то нині основні дослідницькі зусилля зосереджені довкола двох її напрямів – критики мови як інструменту людського спілкування й мислення, а також інструментальних можливостей конкретної мови в той чи інший період її розвитку. Сферу повноважень філософії мови найкраще продемонстровати переліком її основних проблем: різними аспектами розуміння, значення, концептуального аналізу тощо. Ключові слова: філософія мови, особливості й закономірності, генезис, соціокультурний вплив, причинно-наслідкові зв’язки. собу генерування їх спільного логосу. Сам же логос набуває сутності й сенсу з цієї взаємності: він є спільною основою спільноти, а спільнота – основою буття» [10, с. 47]. Принагідно зазначимо, що в часовому діапазоні від Платона до Гумбольдта теорії мови не розмежовувалися на філософію мови та лінгвістику. Зокрема, до кінця XVIII століття лінгвістика не була відокремлена від логіки, а її предметом (як частини тогочасної логіки та філософії) вважалися конвенційно канонізовані способи вираження думки. Відокремлення лінгвістики відбулося в XIX столітті. Цей крок детермінований генеруванням еволюційного погляду на мову, який дозволив ідентифікувати предмет лінгвістики як самостійний предмет, відмінний від предмета будь-якої іншої науки. У ХХ столітті різні аспекти феномену мови розглядалися представниками біхевіоризму, феноменології, теорії соціальної взаємодії, неопозитивізму, структуралізму та герменевтики. Зокрема, теорія лінгвістичної відносності, обґрунтована і репрезентована Е. Сепіром та Б. Уорфом, витлумачує мову своєрідним оптичним фокусом, за допомогою якого людина сприймає дійсність. На початку ХХ століття набув виразності прагматичний підхід (Ч. Пірс, Дж. Дьюї, Ч. Джеймс) як концептуальна противага структуралізму, що вбачав у мові замкнену в собі структуру, та формальній граматиці Н. Хомського, відповідно до якої об‘єктом лінгвістичної теорії є лише мовне знання і мовна компетентність суб‘єкта мовлення. Прагматичний поворот був зумовлений тим, що поза увагою опинився індивід і контекстуальність, у виловому полі якої відбувається мовне комуні кування. Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими і практичними завданнями. Чимало напрямів сучасної філософії позиціонують мову ключовим об‘єктом своїх досліджень [2, с. 7475]. Приміром, для феноменології мова постає знаковим вираженням особливостей і ефективності роботи свідомості; герменевтика як мистецтво тлумачення вбачає у мові «абревіатуру сутності», «дім буття» і «оселю людського духу» (М. Гайдеґґер), «універсальне середовище, в межах якого здійснюється розуміння» (Г.-Г. Гадамер); представники аналітичної філософії в мові знаходять невичерпені ресурси людської свідомості й практики. Втім, численні емпіричні дані свідчать не лише про тотальну присутність, а й водночас про змістовну невиразність, невизначеність і суперечливість практики слововжитку філософії мови і смислових параметрів цього термінологічного конструкту. Об‘єктивно й закономірно ця обставина утворює теоретимко-праксеологічну проблему, яка потребує рефлексійних зусиль, розв‘язання засобами насамперед філософії [12, с. 114]. Аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано розв’язання даної проблеми. Перехід від філософської класики до періоду філософії мови пов‘язаний зі зміною об‘єкта дослідження: на місце «ідей» приходять лінгвістичні сутності. Суб‘єкт пізнання зсувається на периферію пізнавального процесу або взагалі усувається, а дискурс починає розглядатися як автономний. Ж.-Л. Нансі аргументовано зазначає, що «філософія як артикуляція логосу була суб‘єктом поліса як простору цієї артикуляції, натомість поліс як сукупність логосів (logikoi) був суб‘єктом філософії як за- Мова як предмет філософської рефлексії: особливості й закономірності 136 ІSSN 2072-7941 (Online), ISSN 2072-1692 (Print). Гуманітарний вісник ЗДІА. 2017. Випуск 69 Прагматичний підхід акцентував увагу на конкретному суб‘єкті мовлення в межах конкретного комунікативно-прагматичного простору. У працях І. Бодуена де Куртене, В. Гумбольдта, А. Мейо, Ф. де Соссюра та багатьох інших мовознавців наголошувалося в основному на тому, що в мовленнєвій діяльності є дві сторони: індивідуальна й соціальна – причому, одну не можна зрозуміти без іншої. До 50-х років ХХ століття філософія мови здебільшого асоціювалася з лінгвістичним структуралізмом, згодом – насамперед із генеративною граматикою та теорією штучного інтелекту. Від 60-х до середини 80-х років минулого століття найповнішим утіленням філософії мови були дослідження мовних значень (різних аспектів змістовності), контекстного вживання мови та її елементного складу (праці Г.-П. Грайса, Д. Девідсона, Н. Малкольма, П. Стросона), осмислення ілокутивних інтенцій, закладених у мовленнєвих актах (праці Дж. Остіна, Дж.-Р. Серля, Д. Вандервекена) [11, с. 36] та імплікатур дискурсу (концептуальні напрацювання Дж.-Р. Ліча, Г. Парре). У 60-х роках ХХ століття вийшла друком низка знакових праць, в основі яких перебувало осмислення світоглядних основ і змістовної ієрархії «філософії мови» – зокрема, «Що таке мовленнєвий акт?» Дж.-Р. Серля, «Перформативи – констативи» Дж. Остіна, «Питання теорії породжувальної граматики» Н. Хомського, «Намір і конвенція в мовленнєвих актах» П.-Ф. Строссона, «Значення мовця, значення речення і значення слова» Г.-П. Грайса, «Філософська релевантність мовної теорії» Дж. Катца. Резонансна проблематика аналітичної філософії та філософії лінгвістики висвітлена в книзі Ю. Хартнака «Мова і філософія». Зокрема, розглянуто аспект значень мовних виразів у різних контекстах, інтенціональності мовленнєвих актів, ролі й інструментальних особливостей мови в процесі сприйняття світу тощо. Дж. Ламарк наполягає, що предметне і системне оперування ключовими аспектами філософії мови розпочалося лише в 70–80-ті роки ХХ століття в результаті зміщення дослідницьких акцентів Оксфордської та Кембриджської шкіл зі сфери лінгвістичної філософії до власне філософії мови – тобто до проблематики значень, репрезентації, закономірностей і особливостей засвоєння знань. Наприкінці 80-х років ХХ століття філософія мови почала все більше асоціюватися з когнітивними напрямами досліджень. Когнітивна переорієнтація у 80-х – середині 90-х років ХХ століття засвідчила перехід від філософії мови до філософії свідомості. В наш час філософія мови практично втратила предметну цілісність: доводиться констатувати наявність багатьох відгалужень філософії мови з різною дослідниц (...truncated)