КООРДИНАТИ ПАМ’ЯТІ У ХУДОЖНЬОМУ ПРОСТОРІ ПОСТМОДЕРНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

УДК 811.2:15 Лавринович Л. Б. КООРДИНАТИ ПАМ’ЯТІ У ХУДОЖНЬОМУ ПРОСТОРІ ПОСТМОДЕРНОЇ ЛІТЕРАТУРИ У статті йдеться про дискурс пам’яті у новітній гуманітарній думці із проекцією на художній образ пам’яті та історії у світовій літературі межі ХХ – ХХІ ст. Стверджується думка про те, що постмодерна свідомість зосереджує особливу увагу на дискурсі пам’яті у зв’язку з рядом дотичних до нього дискурсів, які в комплексі характеризують сучасну культурну ситуацію. До останніх належать дискурс часу та історії, дискурс «свого» та «іншого», міфу та міфізованої свідомості, симулятивних практик та містифікацій, самоідентифікації та автентичності, дискурс сакрального та ін. Ключові слова: постмодернізм, дискурс пам’яті, міф, містифікація, автентичність, історія, «інший», сакральне. В статье речь идет о дискурсе памяти в новейшей гуманитарной мысли с проекцией на художественные образы памяти и истории в мировой литературе рубежа ХХ – ХХI вв. Высказывается мысль о том, что постмодернистское сознание концентрирует особое внимание на дискурсе памяти в связи с рядом касательных к нему дискурсов, которые в комплексе характеризуют современную культурную ситуацию. К таким относятся дискурс времени и истории, дискурс «своего» и «другого», мифа и мифизированного сознания, симулятивных практик и мистификаций, самоидентификации и подлинности, дискурс сакрального и др. Ключевые слова: постмодернизм, дискурс памяти, миф, мистификация, аутентичность, история, «другой», сакральное. In the article it is about discourse of memory in the newest humanitarian idea with the projection on the image of memory and history in world literature of ХХ – ХХІ century shown. The idea of postmodern consciousness concentrates the special attention on the discourse of memory joining with other discourses that all together characterize the modern cultural situation is proved. Its belong to them the discourse of time and history, discourse «own» and «other», myth and mythology consciousness, manipulative practices and mystifications, self-identifity and authenticity, discourse of the sacral etc. Key words: postmodernism, discourse of memory, myth, mystification, authenticity, history, «other», sacral. Гуманітарний дискурс новітнього часу потужно розвиває теми, пов’язані з проблемою ідентифікації пам’яті та її різновидів – історичної, колективної, соціальної, культурної, особистої та ін. Причини такого зацікавлення відшуковуємо у площині онтологічно-світоглядних параметрів. Коротко їх можна визначити так. Остання третина ХХ століття ознаменована якісним стрибком у цивілізаційному розвитку, який можна за силою впливу на культурний процес порівняти з винайденням письма чи книгодрукування. Насамперед, ідеться про інформаційний вибух, спровокований появою новітніх електронних засобів фіксації та збереження інформації, а отже, про створення штучної пам’яті, здатної обробляти та зберігати значно більші, ніж людський мозок, інформаційні масиви. Крім того, «антропологічна катастрофа», як позна- чають у сучасній філософії результат усіх негативних наслідків людської діяльності у сфері суспільного розвитку, провокує виникнення та поширення концепції «кінця історії» (Ф. Фукуяма). Проте ця концепція, яка ставить під сумнів можливість подальшого розвитку світової історії – власне, можливість майбутнього, актуалізує широке коло більш оптимістичних концепцій-тлумачень, серед яких, зокрема, ідея метаісторії, зорієнтованої на вічне, інваріантне, непідвладне часові та плинності. Як зазначає С. Кримський, історія «все більш органічно пов’язує рух «уперед» із перетворенням теперішнього під кутом зору невикористаних можливостей минулого, тобто реалізує майбутнє не тільки в сьогоденні, а й у складі досвіду минулого, що входить у нього. Минуле … набуває гідності «вічно теперішнього» і не відділяється відчутним 55 Наукові праці. Випуск 122. Том 135 подібні твори означують проблему швидкості, інформаційного переситу, вічного невстигання сучасної людини і натомість неможливості жити в повільному часі. Пам’ять у цих та подібних творах – це механізм пошуку цілісного та гармонійного часопростору, який номінується як сакральний. Локус 2. Історія. Постмодерна доба перебуває у складних та неоднозначних стосунках з осмисленням історичного минулого. Французький дослідник Ф. Досс зауважує: «… настає час фрагментованої історії: історії заступають місце Історії. Історик більше не націлений на тотальну реальність, а має на увазі лише цілісність історії свого об’єкта вивчення. Єдиний час вибухає міріадами гетерогенних темпоральностей» [10, c. 282]. Інтерпретація історії (насамперед, у контексті проблеми історичної пам’яті) – це «загальне місце» сучасного літературного процесу, яке проявляє себе або у сприйнятті історії як «ретроспективної бажаності», або у відмові від пошуку не тільки історичної правди, але й телеології історичного процесу в цілому. Це пов’язано з установкою на релятивність та множинність істин. Події минулого можуть бути змінені. Історія піддається переписуванню або сприймається як така, що її не можна вважати абсолютно істинною. Прикладів подібних творів надто багато – починаючи від окремих новел Х. Л. Борхеса, романів У. Еко, Д. Томаса («Білий готель») і – до масової літератури на кшталт Дена Брауна. Локус 3. «Інший». Розмаїття осмислення історії – результат не тільки примхливої вибірковості історичної та культурної пам’яті нації чи суспільства. Тут, вочевидь, задіяні глибші механізми, які перебувають в аксіологічній та ментальній сферах: національна та етнічна пам’ять – атрибут колективної свідомості, який великою мірою екстрапольований в майбутнє, інтенціональний за своєю природою. Тобто рецепція історичного минулого народу великою мірою пов’язана з його самоусвідомленням у теперішньому та майбутньому, а отже, небажані акценти можуть бути усунуті з історичної пам’яті або проінтерпретовані відповідно до системи його сучасних цінностей. Подібні процеси ведуть і до герметичності, ізольованості національних дискурсів. Проте вони також викликають системний спротив та каталізують увагу суб’єктів культурного простору до імагологічних та етнопоетичних студій. Увага до «чужого» як «іншого» – це не просто мода межі тисячоліть, це пошуки «чужої пам’яті», «чужої мудрості», «чужого сакрального простору», здатних розширити культурну свідомість і все-таки (попри проголошення постмодерної релятивності) наблизити суб’єкта до розуміння істини. Художній текст постмодерної епохи репрезентує особливу зацікавленість «іншим» у всіх його проявах (ці питання ґрунтовно досліджує літературна етноімагологія [1, c. 349-384]). Та частіше об’єктом зображення є комунікативний розрив, прірва між «своїм» і «чужим», химерне плетиво різнотлумачень і суперечностей, викликаних різ- інтервалом від сьогодення» [4, с. 82]. Як наслідок – минуле в його «інваріантних» проявах стає все актуальнішим, а отже, виникає більш прискіплива увага до механізмів його запам’ятовування та пригадування, причому ця увага характеризується не тільки (і не стільки) вузько науковим, скільки за (...truncated)