HUMANITY AS A NECESSARY CATEGORY OF NEW PEDAGOGICAL THINKING

4 ПРОБЛЕМИ ГУМАНІТАРНИХ НАУК. СЕРІЯ “ФІЛОСОФІЯ”. ВИПУСК 35 УДК 165.742: 37.013.73 В 64 Володимир ВОЗНЯК, Тетяна ЗАЯЦ ЛЮДЯНІСТЬ ЯК НЕОБХІДНА КАТЕГОРІЯ НОВОГО ПЕДАГОГІЧНОГО МИСЛЕННЯ У статті концепт “людяність” розглядається в онтологічноекзистенціальних вимірах, при цьому досліджено умови введення людяності до категоріального каркасу такого педагогічного мислення, що здатне адекватно розв’язувати гострі суперечності освітнього процесу. Стверджується, що дійсна присутність людяності як категорії у рефлексивному педагогічному мисленні здатна радикально переформатувати реальний спосіб побудови педагогічного простору (спілкування) і сприятиме обмеженню тиску розлюднювальних тенденцій сучасної цивілізації на живу душу дітей і вчителів. Ключові слова: людяність, гуманізм, педагогічне мислення, категоріальний лад, екзистенціали. Постановка проблеми. Немає особливої потреби доводити актуальність теоретичного звернення до феномену людяності, оскільки сучасна ситуація людини демонструє загрозливу ескалацію розлюднення. Ступінь знелюдненості, що спостерігається у контексті подій в нашій країні, зашкалює. Звичайне педагогічне мислення не здатне не тільки протистояти знелюднювальним процесам, але й більш-менш коректно усвідомити сутнісні виміри тієї реальності, з якою має справу і яку на свій – досить убогий – розсуд конструює. Тому постає серйозна проблема освоєння нового педагогічного мислення, такого, що здатне сприяти дійсному олюднюванню індивідів і зберігати людяність не просто як деяку “цінність”, а як реальний спосіб побудови людських стосунків. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Про категоріальний лад педагогічного мислення написано мало; у своїх публікаціях ми © Возняк Володимир, Заяц Тетяна, 2015 ЛЮДЯНІСТЬ ЯК НЕОБХІДНА КАТЕГОРІЯ… 5 неодноразово зверталися до цієї теми. Можна також пригадати блискучу аналітику категорії “ідеальне” стосовно освітнього процесу, здійснену Ф.Т. Михайловим та Г.В. Лобастовим. Людяність часто відносять до категорій етики. Серед найбільш адекватних визначень можна виділити такі. О.В. Суворов пише, що “людяність – це фундаментальна форма духовності, що характеризується підвищеною чутливістю до проблем інших людей і готовністю допомогти їм у подоланні цих проблем” [7, 282]. До речі, докторська дисертація О.В. Суворова була присвячена аналітиці людяності як фактора розвитку людини у психолого-педагогічному вимірі. Майже загальноприйнятою є позиція ототожнення людяності з гуманізмом, гуманним ставленням до людини. Проте мені переконливою видається думка В.А. Малахова про необхідність розрізнення гуманізму і людяності: “Бути людяним – це не означає бути гуманістом. Для гуманіста людина, як відомо, це вища цінність, це цар всесвіту, це щось високе і самодостатнє. Гуманізм виражається у фразі: «Людина – це звучить гордо». Коли я кажу, що людина – це звучить гордо, я тим самим звеличую і себе як приналежного до людей, до людства. А ось людяність проявляється зовсім інакше. Не самоствердження, а самовіддача. Я дарую себе своїм ближнім, я дарую себе, свій час, свою увагу, свою турботу, врешті-решт, своє життя, і душу свою дарую своїм ближнім, і тоді я поступаю по-людськи, тоді проявляється людяність. Тобто людяність пов’язана з жертовністю, ми не можемо бути людяними, не прагнучи бути безкорисливими і щедрими <…> Людиною бути важко; це прямо випливає з того, що сутність людського буття – в зусиллі, що здійснюється над собою, у русі самоподолання. Сьогодні, коли сама здатність бути людиною, зберігаючи людську ідентичність, в силу цілого комплексу обставин нинішнього життя виявляється все більш проблематичною – особливо важливо давати собі звіт в тому, що людяність (яку так важливо вберегти) зовсім не тотожна гуманізму, що вона проявляється не в «утвердженні Людини» (і не в потуранні самим собі в тому числі) – а, швидше, в забутті себе (аж до власних принципів та керівних начал; а може бути, і не в забутті, а в пам’ятливій та совістливій відмові від свого) заради іншого” [3]. В.А. Малахов закликає відстоювати клімат людяності, піклуватися у нинішньому світі про вразливі скарби людяності, плекати в собі стійке і 6 ПРОБЛЕМИ ГУМАНІТАРНИХ НАУК. СЕРІЯ “ФІЛОСОФІЯ”. ВИПУСК 35 терпляче мужність доброти, смиренну готовність йти проти пануючого плину часу, протистояти прагматичним устремлінням епохи. Метою статті є обґрунтування тези, що людяність має стати необхідною категорією нового педагогічного мислення. Насамперед дозволю собі не погодитись з тим, що людяність – категорія винятково етики, адже кожна фундаментальна категорія філософії обов’язково є і категорією онтології, і гносеології, і логіки (зрозуміло, діалектичної). У тому числі – й логіки становлення людської суб’єктивності, значить – і педагогічного мислення. На глибинний зв’язок всеєдності і людяності вказує Володимир Соловйов: “Все є одне – це було перше слово філософії, і цим словом вперше звіщено людству його свободу і братерське єднання <...> Якщо все є видозміна єдиної сутності і якщо цю сутність я знаходжу, заглиблюючись у свою власну істотність, то де знайдеться зовнішня сила, яка може пригнічувати мене, у чого тоді я буду перебувати у рабстві?” [5]. Саме всеєдність – це “початок людяності” [5]. “Критерій гідного або ідеального буття взагалі є найбільша самостійність частин при найбільшій єдності цілого” [6, 395 – 396]. Позитивна всеєдність як істинне і гідне буття, – формулює далі Володимир Соловйов, – це “життя всіх один для одного в одному” [6, 392]. Ось чому метафізика всеєдності і є одночасно метафізикою людяності. Виходить, що власне людяність як таку й помислити ніяк неможливо, якщо абстрактно, тупо, на формально-логічний, суто розсудковий манер протиставляти окреме і загальне, індивідуальне й суспільне, інакше кажучи – не розрізняти абстрактно-загальне і конкретно-всезагальне (разом з Геґелем і Евальдом Ільєнковим). Адже без цього не зрозуміти розрізнення і протиставлення В.С. Соловйовим негативної єдності і позитивної всеєдності. Адже таємниця людяності криється саме в цій “позитивній всеєдності”. Людяність як така лежить в основі людського буття і саме вона продовжує породжувати (продовжує зберігати, бо породжує, а породжує саме тому, що зберігає) – у буквальному і точному сенсі слова – власне людське в людині. Об’єктивна підстава людяності – присутність людства (роду) в людині, реальна конкретизація загального в окремому, що, зі свого боку, і конституює, точніше – породжує його особливість. Суб’єктивна підстава ЛЮДЯНІСТЬ ЯК НЕОБХІДНА КАТЕГОРІЯ… 7 людяності – міра мого відчуття, переживання і усвідомлення цієї присутності інших (людства) в мені і, відповідно, розвиненість моєї здатності визначати свої справи, вчинки, відносини цією присутністю в мені інших (людства). Міра сформованості моєї здатності самовизначатися людством (іншими) як конкретно-загальним, моєї здатності само-визначатися тим, що реально мене зберігає, відтворює, породжує – як саме мене, але – як людину власне (а не просто емпіричного індивіда, екземпляра) – постає мірою моєї людяності. Про це ж йдет (...truncated)